Przegląd Poznański

Щомісячний журнал про культуру, що видавався в Познані у 1845–1865 роках. Редактором журналу був Ян Кожмян (йому допомагав його брат Станіслав Егберт Кожмян).

У випуску 1863 року під заголовком «Нарис історії Руської церкви в Польщі» узагальнюється, а точніше спростовується думка московитів про Русь та її спадщину. Також дається узагальнене розуміння титулу «всієї Русі».

Скан.2

Пан Гізо в одній зі своїх лекцій з історії Франції говорить: пан де Нуайль звернув увагу на небезпеку висловів, які, залишаючись незмінними протягом століть, стосуються цілком інших подій і, як наслідок, відкривають безмежне поле для помилок. Однією з таких хибних назв є ім’я «Росія». Цю назву вважають джерелом величезних помилок і нещасть, тому що саме на імені «Росія» ґрунтуються порожні вигадки про Литву, Волинь, Поділля та Україну — нібито це частини давнього князівства «Росії», заснованого в IX столітті та підкореного татарами в XIII столітті.
Тим часом Москва і Русь — це різні речі. Київ — столиця Русі; Поділля, Волинь та Україна належали Польщі вже в XIV столітті (1386). Коли великі князі московські почали привласнювати собі в офіційних документах титул великих князів Русі, Литви, Волині, Поділля та України, усі ці землі вже сто років як входили до складу Польщі й ніколи не належали Москві до поділу 1793 року.
До того ж титул царя всієї Русі московські князі привласнювали собі самі. Європа тоді не знала іншої назви, крім «князь московський». Географія згадувала лише Москву. Попри це, титул довго зберігався — без жодного значення.
У трактаті між польським королем Владиславом IV та великим князем Михайлом Федоровичем, укладеному 1634 року, стаття 4 говорить:
«Польський король визнає великого князя і царя государем усіх московських земель, за умови, що цей титул не дає жодного права на землі, що належать до давньої Польщі».
Катерина II у 1764 році зробила подібну заяву через польського посла. Часто висловлювалося побоювання, що люди, не знаючи справи, можуть вважати титул «імператриці всієї Росії» претензією на всі частини Русі. Тому, щоб усі знали, які почуття справедливості та добросусідства керують її ставленням до Польщі й Литви, було публічно заявлено:
«Її імператорська величність, приймаючи титул «всієї Росії», не має наміру і не вважає своїм правом землі, які під іменем Русі або Росії належать Польщі та Великому князівству Литовському; навпаки, вона визнає права Польщі та Литви й засвідчує дружбу до Речі Посполитої повною мірою.

Скан.3

Далі автор, часто посилаючись на самого Карамзіна, добре показує хибність карамзінської історичної системи, яка — всупереч традиції та фактам — пов’язує Русь і Москву, щоб підтримати нібито давні права Росії на Литву, Волинь, Поділля та Україну, і тим самим представити те, що було насильством і найганебнішим захопленням, у вигляді справедливого «повернення».
Це просторе й ясне міркування має чималі достоїнства.
4. Що ці провінції були завойовані не в предків нинішніх росіян — москвичів, які не мали на них жодного права, а в руських князів Галичини та татар. Крім того, значна частина цих земель дісталася Польщі та Литві через шлюби.

Скан.4

1. Що з XIV століття титул князів Русі, який носили Галицькі князі, носився Великими князями Литовськими, а не князями Московськими, які приблизно 1492 року своїми урочистостями це відзначали.
   Більше того, навіть Катерина не могла успадкувати жодних династичних прав на Рюриковичів від родини Гольштейн-Готторпів, адже корона, яку вона носила, була короною Суздальською, а не Київською. І додамо ще, що князі Суздаля та Москви ніколи не володіли землями, про які йдеться у спорі, і якби навіть коли-небудь ними володіли, то давність (історична давність) цілком і назавжди усуває будь-які подібні претензії.
   Нагадуємо також, що перший із Романових, вступаючи на московський трон, прийняв трактат, згідно з яким не має жодного права на землі Русі, які раніше, за давнім звичаєм (antiquo), належали полякам.
   Пан де Ноайль пояснює далі також і тотожність мови, на яку посилаються росіяни, чого насправді не існує. Російська мова цілком відмінна від русинської (рутенської) мови, якою, наприклад, був написаний Литовський статут.
   Віра Росії в усю цю тему — і не лише серед політиків, але й серед учених людей — вражає безмежно. Хто хоча б трохи уявив би собі масштаб цієї помилки та навмисних фальсифікацій, той міг би поглянути на брошуру, видану в Лейпцигу під псевдонімом Сулими, під назвою La Russie aux Russes comme la Pologne aux Polonais («Росія — росіянам, як Польща — полякам»). Сулима шукає доказів навіть у тій сфері, де давні історичні форми слів Russia, Ruthenia, Russi та Rutheni нібито нерозрізнювані між собою. Звичайно, поки Москва не відокремилася від Русі, розрізнення не мало підстав. Воно виникло лише з необхідності, коли Москва назвала себе Росією.
   Пан де Ноайль також дуже добре пояснює це за допомогою вдалих зіставлень того, що являє собою єдність Польщі серед споріднених провінцій, і як вона дає рішучу відсіч систематичним історичним і національним підлогам. Русь ні історично, ні народно (національно) з Москвою пов’язана не була.
   Вражає також наступний уривок про відмінність між російським і польським духом. Ось слова автора:
   „Між російським духом і духом польського народу існує протилежність, яка не підлягає примиренню. Це дві крайнощі. У поляків, як і в усіх слов’ян, переважає любов до політичної свободи. У росіян же, навпаки, у московському характері переважає слухняність, схильність до підпорядкування, безумовна покірність владі, що знищує громадянина та особистість. Ця сліпа покірність, ця частина тиранії — є найкращим доказом того, що сучасна Росія, тобто Московія, не належить до слов’ян, хоча б і змішалася з фінами та підкорилася подвійному ярму — монгольському та слов’янському. Будь-яке злиття поляків із росіянами є очевидною несхожістю. Європеєць, змучений постійним занепокоєнням, може допустити це лише на мить: але мало б бути навпаки — …“